Кельменці

МОЯ УКРАЇНО
Моя україно, зелений розмаю,
Без тебе не мислю життя.
Тебе, мов матуся дитятко . кохаю.
І щирі мої почуття.

Ось знов закувала зозуля у лісі,
Он чується спів солов’я.
Он ластівка звила гніздечко у стрісі –
Все це – Україна моя.

Он бусол стоїть на дорозі цибатий,
Он жайвір у небо зліта,
Родина щаслива живе в білій хаті –
Це теж Україна моя.

Вода кришталева джерельці прозорім.
І гори, ліси, і поля,
Пшениці лани у степу неозорім –
І це Україна моя.

Звивається прапор наш жовто-блакитний –
Це чистого неба глибінь,
Це колір хлібів на полях заповітний
Для щастя усіх поколінь.


ОТЧА ХАТА
Чи знаєте, чим пахне отча хата?
Вона ж на пахощі така багата!
Найперше – материним молоком,
А потім вже духмяним чебриком
Та красно пахне м’ятою й любистком.
Та пахне ще ромену-зілля листом.
І хлібом. Дітьми, квасом, полином,
Капустою і свіжим огірком.
Назавжди запах візьму той з собою.
Чи буду у селі я, чи міською.
Бо від родини коренем не рвусь
І дуже родом я своїм горджусь.

То знаєте, як пахне отча хата?
Найкраще в світі – мамою і татом!


СИНОВА ПЕЧАЛЬ



Син до війська мій зібрався.
Ось востаннє причесався,
Глянув ще на чуб русявий:
- Я вояка буду бравий.

Лиш, матусю моя люба,
Дуже жаль мені вже чуба.
Як покажусь між дівчата.
Котра схоче покохати?

Та й печаль в очах майнула.
Я синочка пригорнула:
- Чесно ти служи, мій сину,
нашу бережи країну.

Бо вона, як рідна мати, -
Ні купити, ні продати.
І у світі лиш єдина
Наша славна Україна.

А за чуба не журися,
Лиш із війська повернися,
Виросте він ще пишніший.
Будеш ти усіх гарніший.

Життєпис Мар’яни Миколаївни Бояриної

Ніколи вірш не запита,
Чи можна стукати у двері.
Його нема, або він є –
Й рядки лягають на папері.

М. Боярина

    Вона народилася 19 серпня 1943 року в місті Тернополі, Тернопільської області під час війни, коли сім’я Абрамчуків (дівоче прізвище) перебувала там в евакуації. Ще немовлям маленька Мар’яна ледь не померла від дизентерії, як і її старший півторарічний брат, та дівчинку врятував німець-лікар із відступаючого військового лазарету. Мар’яні було 3 роки і чотири дні, коли від черевного тифу померла її мама, і почалося сирітство без постійного місця проживання. Батько змушений був одружитися та із сім’єю (дві сестри і шестеро братів) переїхати до м. Тисмениця Івано-Франківської області, де родина наймала помешкання. Згодом помирають ще два брати.
    Складна доля чекала інших дітей. Один із братів, Іван, після поранення в голову осліп. Санітарка, яка привезла його додому, залишилася йому за дружину. Ще два брати – Петро і Ярослав – були забрані до Німеччини на примусові роботи і ледве живі дісталися після війни додому. Батько теж був на фронті, потрапив у полон, де пробув два роки, і лише те його врятувало, що добре знав німецьку мову. Із концтабору втік із одним полоненим-румуном.
    Так склалося, що три роки мала Мар’янка прожила у материних батьків, потім знову повернулася до батька і вже другої мачухи, яка постійно знущалася над дитиною, аж поки батько не спіймав дружину на гарячому і пішов від неї з донькою до своєї матері.
    У бабусі Ганни і тітки Стефанії для дівчинки було роздолля – сад великий, недалеко річка Ворона, словом, як у казці. Природа, вода, фрукти зробили свою добру справу : менше хворіла, загартувалася , і характер виробився хлопчачий, бойовий (на їхньому кутку не було жодної дівчинки, тож і гратися доводилося з самими хлопцями).
    Після шостого класу, коли батько ще раз одружився, сім’я перебралася на Івано-Франківщину. У селі Кропивник Коршівського району закінчує 8-9 класи. Там Мар’яна займалася легкою атлетикою, велогонкою, лижними гонками (мала 8 обласних грамот за успіхи у спорті). З усіх предметів в цей період дуже любить літературу. Постійно співає у хорі, декламує, доводилось навіть ставити окремі картини з художніх творів. Десятий клас давався важко . Знову переїзд, навчання у другу зміну, спорт, гуртки, хор – скрізь хотілося встигнути. А вдома ще малі діти, що вже з’явилися від третьої батькової жінки, яка заробляла вишивкою. Батько ж у цей час працював лоточником від книжкового магазину. Становище сім’ї було майже плачевне. Та ще й дідусь (мамин батько), який обіцяв допомогти у подальшому навчанні, помирає. Довелося Мар’яні у свої неповних 16 років працювати малярем у рембуддільниці, а взимку замерзала лоточницею за 20-30 карбованців у місяць.
    У 1960 році вступила на курси водіїв до учбового комбінату у Франківську на 15 карбованців стипендії. Щастю не було меж. Купила гумові чоботи, намотала онучі – і гайда щодня туди й назад до 17 кілометрів. Зате отримала права водія-професіонала і посвідчення автослюсаря. Працює водієм третього класу. Жити стало краще. На будівництві Калузького хіміко-калійного комбінату Мар’яна Миколаївна зустріла свого майбутнього чоловіка – Боярина Миколу Олексійовича, який разом з іншими водіями прибув з Кельменецького цукрозаводу. У серпні 1962 року вони одружилися, і сім’я переїжджає на постійне місце проживання у с. Вартиківці Кельменецького району.
    Кухар, офіціантка, оператор поштового відділення, диспетчер Кельменецької автоколони, бухгалтер у райлікарні – де тільки не доводилося працювати, щоб прогодувати сім’ю. Після розлучення Мар’яна Миколаївна вступає у 1980 році в Чернівецький кооперативний технікум, який закінчує з відзнакою у 1982 році.
    Писати Мар’яна Миколаївна Боярина почала пізно – після 37 років, коли залишилася сама з дітьми у комунальній квартирі. Важко переживала розлучення, а на папір лягали поетичні рядочки. Спочатку несміливі, для себе, давали вихід смутку. Сама поетеса - особистість творча, її мова багата, напрочуд метафорична. Мабуть, від родини успадкувала хист до пісні, влучного народного слова. Тільки зауважте: Мар’янин тато і його брат були учасниками державної студії при районному будинку культури, часто грали у різних виставах. Брат Ярослав і чоловік сестри акомпанували на баянах. Ярослав деякий час грав у Івано-Франківському драматичному театрі. Племінник Богдан – на флейті, цимбалах, брат Яромир - на скрипці. Останній, нині покійний, писав поезії, знав багато мов, мав філологічну освіту, працював журналістом, посмертно видана його книга „Труди і дні Яромира-Богдана Лишеги”. Він був прекрасною людиною, ніколи не пройшов мимо людської біди. У 2004 році зустрічався у Ватикані з Папою Римським Павлом-Іоанном ІІ. Тож атмосфера творчої родини постійно оточувала Мар’яну Миколаївну.
    Перший вірш М. Бояриної надрукували у газеті „Рідне слово” в 1991 році:

Відзначаємо дату початку війни,
Краще б дати такої не знати,
Щоб від воєн не гинули зовсім сини.
Тільки миру щоб службу служили солдати.

    Дуже соромилася показувати комусь свої вірші, лише колегам по роботі читала, аж поки одна з них не віднесла зошит Мар’яни Миколаївни в редакцію. Саме після цього у неї взяли інтерв’ю. Так відбулося знайомство з читачами. А в 1998 році виходить добірка поезій М. М.Бояриної та її пісень, які написала у співавторстві з місцевим композитором І. Балацьким. Називається ця поки що єдина збірка „Зустрінь свою весну”. Передмову до збірки написав головний редактор „Рідного слова”,журналіст, поет, автор відомих в Україні пісень, Богдан Прокопович Гура. На слова М.М. Бояриної писали музику Ю. Левчик, Л. Мельник, В. Ніколайчук. До шести своїх віршів написала мелодію й сама авторка.
    І хоча Мар’яна Миколаївна вже пенсіонерка, все ж займає активну громадську позицію. Вона є постійною учасницею клубу „Жіноча доля ” при будинку народної творчості, щорічно бере участь у проведенні фестивалю обдарованої молоді „Золотинка”, що його організовує ДЮЦ, є дипломантом Закарпатської регіональної митниці на фестивалі самодіяльних колективів Митної Служби України.
    Про своє поетичне натхнення М. Боярина говорить так: „...Пишу про те, що в мені живе, про те, що мене болить, що в душі розцвіло чи зів’яло...Нема такого, що я не люблю. Люблю все, що мене оточує... Вірші приходять раптово і виливаються з душі самі ”. Тематика багатогранна. Поетеса закохана у всі пори року, в природу, особливо в ліс, не терпить пліток, гонору, зради. Багато віршів про Україну, бо дуже любить свою рідну землю. Цікаві і дотепні її гуморески
    Зараз у доробку Мар’яни Миколаївни Бояриної понад 700 віршів. Є і саморобна збірочка поезій „Бабусині казочки” для дітей (писала онукам). Та, на жаль, нема коштів на їх видання. Тому найзаповітніша мрія Мар’яни Миколаївни – побачити і погортати видану збірку своїх поезій.

ДЕНЬ ЛИПНЕВИЙ
Припекло так сонце день липневий,
Аж засмагли в полі колоски.
І дзвенить повітря кришталево,
В соняхів жаринки-пелюстки
Заквітчали їм голівки милі,
Що наповнились насінням вже,
Онде потічок дзюрчить звабливий
І кораблик-трісочка пливе.
Он мурашка тягне соломинку
Втричі більшу, ніж вона сама,
З гілки жук зірвавсь,
Упав на спинку,
По зарінку бігає лоша.
Ген село збіга з горба до лісу,
Мовби зажохнулось і воно
І спішить напитися водички,
Змити піт, що заросив чоло.
А за ним дорога підбігає,
Щоб спочити теж за літній день,
І дерева з нею поспішають,
І дзвіночки з ними: „Дзень-дзелень!”
А вже липи... Липи так духмянять
Літньої липневої пори...
Все таке розморено-рум’яне,
Сонце й те зморилось від жари...



ВЕТЕРАНИ
Батькові моєму Миколі Олексійовичу та
братові його Івану, учасникам ВВВ, присвячую

Ветерани вийшли на парад,
Як же мало їх уже лишилось.
Тільки планки орденські у ряд,
Тільки груди орденами вкрились.

Смак життя пізнали ви в боях.
Пропахали порохом щоднини,
Помирали ви по шпиталях,
Воскресали знов для Батьківщини.

Вас палили по концтаборах,
Скільки ж в братські вас лягло могили!
Партизанили ви по лісах,
У глибоку розвідку ходили.

Низько ми вклоняємося вам,
Тим, хто вистояв і повернувся.
А загиблих згадувати нам,
Щоб травневий день цей не забувся.

Перемогу здобули в боях,
Щоб жили ми зараз всі у мирі.
Ветерани в ранах й орденах,
До землі вклоняємось вам щиро!



КОНІ
Зірвалися коні з припонів,
Їм вітер розчісує гриви,
І степом помчались, мов вихор,
Від волі п’янкої щасливі.

І вже не даються у руки,
Щоб знову неволі зазнати.
Уже на припони ніколи
Ніхто їх не зможе узяти,

Бо кров в них нуртує гаряча,
Іржання до неба дістало,
І котиться звідти луною:
- Ми вільними, вільними стали!

Хай буде гроза, невідомість,
Дороги, раніше не знані,
Хай що тепер станеться з нами,
Та з волею це незрівнянне!



НОСТАЛЬГІЯ
За туманами сивими
сторона є моя,
краю рідний, калиновий,
не зрадливця я.
Із примхливої доленьки
Я живу в чужині.
І повір, що не солодко
В стороні цій мені.
Як я тужу за хатою,
Де дитинство пройшло,
За зеленим подвір’ячком
Та за нашим селом.
За гніздечком лелечиним,
Що на стайні у нас,
За родиною нашою
Я сумую весь час.
Ой моя ти Франківщино,
Сторона дорога!
Полетіла б я пташкою,
Та не маю крила.
То ж з вітрами попутними
Шлю вітання тобі,
А сама залишаюся
В чужині та журбі



РАНОК У СЕЛІ
Ось уже за горизонт
Місяць закотився,
Із зарошених лугів
ранок приблудився.

Стало чути у селі
Гомін по дворищах,
Цівки молока тугі
Лунко б’ють у днища.

Вже півні у котрий раз
по дворах співають,
За селом ген пастухи
череду збирають.

Верби в воду забрели,
тішаться собою,
Гуси ставом попливли –
йдуть круги водою.

Ген підвода торохтить,
куряву аж стелить,
Новий день почав життя
у сільських оселях.



ПОГУДІВ
Чув дідок не раз, не двічі
Що до ресторану
Ходять круто погудіти
Ті, що „по карману”.

- Що ж воно таке виходить?
Молодь скрізь буває,
Я ж не пробував такого,
Хоч життя кінчаю.

Став складати грошенята –
пенсія ж бо дрянна.
Хвалиться ще й через тин він
Кумові Івану:

- Що ? Лиш молодії можуть
В тих дірках сидіти?
Хочу й я хоча б на старість
Також погудіти.

От прийшов до ресторану,
на стілець сідає,
Пляшку пива і салатик
чемно замовляє.

Гарно так пивце смакує
В закусь із cалатом.
Раптом біля його вуха
Щось як вискне матом:

- Што ти дєлаєш тут дєда
у тусовці нашей?
Счас как врєжу тібє больно –
Спинишся в параші.

Што нє відіш, я гудю тут
В єтом рєсторанє?
(Мов у циркуля дві ніжки,
ще й по-свинськи п’яне).

Дивиться дідок на нього –
А воно ж мов хрущик,
Пальцем добре лиш штрикни –
Гепнеться під кущик.

Ні фігури, ані мови,
Де такі беруться?
І ніяк вони до біса
не переведуться.

Та й подумав дід, як маю
Я з таким гудіти,
Краще вже піду додому
З кумом посидіти.

Вип’єм чарку, погомоним,
Юність пригадаєм,
До дівчат як залицялись
Ще си й заспіваєм.

„Ой хмелю, мій хмелю,
хмелю зелененький..”,
А ми з кумом ще нічого,
Хоч уже й сивенькі.




…І ЗНОВУ ТРИ БАЖАННЯ ДЛЯ РИБКИ ЗОЛОТОЇ
Перше бажання
Зірка щоб не закотилась
нашого народу,
Бо усі ми українці
козацького роду
і не раз свою земельку
кров’ю окропляли,
та за воленьку-свободу
кістьми засівали.
Тож світи нам, зоре ясна,
Та й на віки-вічні,
Лиш Вкраїною своєю
Будьмо всі величні!

Друге бажання
Маєм вибрать президента.
Бюлетні кидати.
Тож, моя ти золотенька,
Поможи вгадати
На умі що в претендентів
Та хто з них як бреше,
Бо язики у всіх добрі,
Кожен гарно чеше.
Лиш не знаємо, як будуть
Потім підстригати.
Тож, моя ти дорогенька,
Поможи вгадати!

Третє бажання
Ще є гадка одна в мене
Рибку попросити:
Склала з пенсії я фігу,
То куди вложити,
Щоб прибутки з неї мала-м.
Як із ощадбанку?
От бим-си відпочивала
Ввечері на ганку.
Бо хвороба не пускає,
Робити-м не годна,
То з відсотків на ту фігу
Не була б голодна,
Мала бим-сі за що вбрати,
Пігулки купити.
От-то було би ми добре,
Хтіло сі би жити!



ПРО ДАЧКУ І ТАЧКУ
Що ж ти, рідная державо,
З нами наробила?
В тачку баба запряглася,
Тягне, мов кобила.

Жили всі понапинались,
Стали батогами.
А вона усе дрібоче
Хворими ногами.

- Та куди ж це ви так прете,
бабо, тую тачку?
- Дали ж мені на тім боці
сотки з три на дачку.

На нормальний транспорт грошей
Все не назбираю,
А насіння ж то довезти
Якось же я маю?

От так баба до осені
Тачку тую перла,
Аж золотник опустився,
Мало що не вмерла.

Каже баба: „Нині модний
Транспорт цей в країні”.

Зветься „одна бабська сила”,
Він новітній нині.

Кузов лише в нього є,
Де кермо – дві ручки,
І ніхто цим водіям
не платить получки.

Ні не треба заправляти,
Ні вівса шукати,
Дайте лиш води попити –
І буде штовхати.

От які жіночі справи
В нашої Вкраїни –
На два керма одні руки
І нема кабіни.

І повітря завжди свіже,
Без диму і газу,
Ледь додому дотягає –
Падає відразу.

Бо дорогою забився
знову карбюратор,
Дуже чмихає в моторі,
Сів акумулятор.

З’їздилися й протектори,
Нічим замінити,
Та що зробиш – дні дає Бог,
Мусиш якось жити.

Що ж , державо наша рідна,
Ти із нами робиш?
Ти ж останню бабську силу
Тачкою угробиш.



ЩО ЖІНЦІ ТРЕБА?
Що жінці треба? Розуміння,
А ще – хорошого слівця,
Ще треба ласки та уміння,
Щоб сукню вибрать до лиця.

Та ще косметику хорошу,
Парфумів ніжний аромат,
Про милого щоби казали:
- Диви, сам чорт йому не брат.

Кохання щирого, палкого
Та діток гарних щоб у дім,
Ще цвіту в душу весняного
То ніби так, що й по усім...

То ж щиро вам, жінки, бажаю,
Щоб завжди все у вас велось,
Щоб ви цвіли, мов у розмаї,
І все намріяне збулось.

Щоб все прекрасне проверталось
У ваші мрії знов і знов,
Щоб вас ніколи не лишали
Надія, Віра і Любов.



*** *** ***
Ой, мала я хлопця, мала,
від душі його кохала,
бо фігура в нього класна
ще й чуприна дуже красна.
Через тиждень заручились,
Через місяць одружились. От!

Але йшли роки помалу.
Я не раз його прохала,
Щоб не дудлив теє пиво,
Стане товстий, як барило.
Не повів він навіть вухом,
Зовсім він мене не слухав, ох!

А тепер вже стан, як бочка,
Що в ній квасять огірочки,
Чомусь вилізла чуприна,
Став він лисий, мов коліно.
Де ж той стан, колись тоненький,
Кучерявий чуб чорненький? Бач!

Як тепер його кохати,
Не стає рук обійняти,
Як погладить того чуба?
Ой матусю моя люба!
Що ж тепер робити маю?
Я ж такого не кохаю! Ой!



ЖІНОЧІ ОЧІ
Із циклу віршів за романом
Р. Федоріва „Єрусалим на горах”
Малював художник портрет,
А чомусь змалював лиш очі.
І були вони мовби живі,
Тії очі, чари жіночі.

Зачаївся в них цілий світ:
Насолода була й кохання,
І жагучість, і каяття,
І незвідані ще бажання.

І були в них небо й земля,
І підступність, і пекло з раєм,
І була в них жага життя,
І таке, що ніхто не знає.

О, ті очі! Той дивосвіт,
Що навколо усе чарує!
Хто загляне хоч раз у них –
Всю глибінь почуттів відчує.

Малював художник портрет,
Але вийшли самі лиш очі.
Пензель фарбами малював,
Душу жінки. Очі жіночі.



ЖІНКА


Ну хто, скажіть, збагнути може жінку?
Вже сушать голови віками мудреці,
Полотна пишуть, в мармур убирають,
Закохані у плоть її, митці.

Її оспівують поети світу,
Почин цей від царя Давида, мабуть, йде.
Але ніхто не зміг ще відгадати,
Куди та тайна і звідкіль веде.

Ви тільки гляньте у жіночі очі!
Ніхто не зможе з точністю сказать,
Що знає, що ж в них діється, напевно,
Що зміг для себе в них щось прочитать.

Чи грає в них кохання, чи кокетство,
Чи в них пророкування забуття,
Чи в них палка обіцянка блаженства,
А чи зневага, біль чи каяття.

Жінки, мов сфінкси у жаркій пустелі,
І бродять навкруг них чоловіки,
Блукають наодинці і в отарах,
До ніг кидаючи дарунки і квітки.

І проти істини не згрішимо ми,
Що вабить в ній цю сильну стать усе:
Постава, усмішка та первоцвітна,
І те, як гордо голову несе.

Хоч, може, посміхаються до себе,
Істоти потайні ж бо ці жінки,
А може, свята у душі чекають,
Котре дарують їм чоловіки.

НЕ ХОДІТЬ, ДІВЧАТА...


Не ходіть, дівчата, пізно вечорами.
Слухайтесь хоч трішки кожна свої мами.

Тії вечорові пізнії походи
Не одній дівчині наробили шкоди.

Шкоди наробили, коси повстригали,
Не одній в подолки дитинча поклали.

Що ж ті вуха чули, де дивились очі?
Бавилися з хлопцем геть аж за півночі.

А ота забава – то дівоча згуба,
Бо прийдеться потім вийти за нелюба.

Йти вам за такого, аби ноги з хати,
Щоб не лились слізьми батечко і мати.

Бо такого встиду вже вони не ждали,
Щоби молодиці донці косу тяли.

Не ходіть, дівчата, пізно вечорами.
Слухайтесь хоч трішки кожна свої мами.

НАРОДЖУЙТЕ НОВІ ЖИТТЯ В ЛЮБОВІ

Народжуйте нові життя в любові,
А не тому, що просто так буває,
Бо із любові душі в них здорові,
Любов вони ще в лоні відчувають.

З любові діти, мов троянди пишні,
Що красно так цвітуть під ясним небом,
І знають, що в житті вони не лишні,
І вірять, що завжди так буде треба.

Щоби батькам у допомозі стати,
Комусь щоб помогти на добрім слові,
Хай світ увесь боронить Божа Мати,
Народжуйте дітей лише в любові.



ТИ, ТІЛЬКИ ТИ...

Ми зустрілись неждано,
Як бузки розцвіли,
Як весна шаленіла
У своєму буянні,
Ми зустрілись неждано,
Нас дороги звели,
Що призначила доля
У небеснім єднанні.

ПРИСПІВ:
Ти, ти, ти, тільки ти
В моїх мріях.
Ти, ти, ти, тільки ти
В моїх снах.
Ти, ти, ти, тільки ти
В моїм серці,
Ти, ти, ти, тільки ти
У піснях.

Ми зустрілись з тобою,
Бо в нас віра жила –
Не минемо в житті ми
Перехрестя Надії,
Ми зустрілись з тобою,
Бо любов нас вела
У прекрасне кохання,
В нерозтрачені мрії.

ПРИСПІВ:
Ти, ти, ти, тільки ти
В моїх мріях.
Ти, ти, ти, тільки ти
В моїх снах.
Ти, ти, ти, тільки ти
В моїм серці,
Ти, ти, ти, тільки ти
У піснях.



*** *** ***

Кохались ми при місяці з тобою,
Ти палко цілував уста мої,
І звав мене ти зіркою ясною,
А в такт тобі співали солов’ї.

О юності пора, пора кохання,
Як же це все давно уже було,
А нам в житті лишаються страждання,
Кохання ж десь по світу побрело.

А думалось – спіймалася жар-птиця,
До смерті осяйним наш буде шлях,
А доля лиш всміхнулась для годиться
І степом понеслась по ковилах.

Я так її старалась наздогнати,
Я так її молила: „Повернись!
Хіба була погана з мене мати,
Чи, може, обманула я колись?

Чому ж хоча б пір’їнку птиці тої
У хаті не залишила мені?
З життям лишила ти мене в двобої,
Чи знаєш ти, як важко в самоті?

Чи знаєш ти про ночі удовині
Та про усі її печаль-жалі,
Як під віном у неї на калині
Пісень всю ніч співають солов’ї”

Багато що могла б я розказати.
Але боюсь, не витрима папір,
А серце мусить все перемагати,
Тому й стою на герці до цих пір.



ТУМАННА КУДЕЛЯ
Куделиться туманом ніч,
Вкриваючи усе навколо,
Нема дворів, нема доріг,
Не видно ні дерев, ні поля.

Якби куделю тую взять,
Напрясти з неї пряжі гори,
А потім рушників наткати
І вишити красу – узори.

То дивная була б краса,
І тими чудо-рушниками
Вінчали щоби небеса
Навік кохання наше з вами



ОСТАННІ МИТІ
Перон. Вже поїзд до відправки
Дочікує останні миті.
А я стою на тім пероні
Одним одна на цілім світі.

Довкола люди метушаться,
Там зустрічі, а там прощання.
А я стою закам’яніла,
В душі моїй важкі вагання.

Залишусь – і рабою стану
Його я пристрасної згуби.
Поїду – розірву востаннє
Ланцюг із ревнощів й наруги.

А серце прагне так кохання,
А розум бачиться в вагоні.
Останні миті до відправки...
Останні кроки на пероні...




НАСТОЇ ПОЛИНОВІ
Як колись ми з тобою зустрілися –
Закохалися з погляду першого,
У серцях мрія жайвором вилася,
Що кохання неперевершене.

І медами звабливо-нектарними
З уст твоїх полилися освідчення,
І здалися вони позахмарними
Юній, ще не досвідченій дівчині.

Так надіялась, що засвітилося
Сонцем щастя у долі сирітоньки,
Та з роками все перемінилося,
Стали сиротами й наші дітоньки.

Так медово пролиті слова твої
Полинами зробилися сивими.
І не пилися нами меди хмільні,
Тільки мною – настої полинові.


ДИВНА МУЗИКА ОСЕНІ

На своїх семиструнних вітрах
Дивну музику грає осінь.
То рокоче вона на басах,
То уже немовлям голосить.
Ось струною вже срібною ввись
Звідкись нотки печальні вплелись
І мажорний вже лад порушивсь.
І ніхто не вгадає, яка
Гратись буде наступна нота:
Чи утне вона знов гопака,
Чи до польки буде охота.
Чи то марш Мендельсона звучить
І з зимою осінь звінчає,
А чи реквіємом стане вмить –
Це вже літо вона поминає.
На своїх семиструнних вітрах
Дивну музику грає осінь...


ПЕРЕКОТИПОЛЕ
Котить вітер полем
Перекотиполе.
А може, він котить
Чиїсь гіркі долі,
Що ніяк не можуть
Втриматись у хаті
І себе віддали
на вітри кудлаті,
що ніяк не можуть
душеньки зігріти?
Може, підростають
Так вдовині діти?
Бо вдова не в змозі
Їх прогодувати,
Тож женуть полями
Ті вітри кудлаті?
Може, десь пристануть
Та знайдуть прихисток.
Лиш чи сиротині
Цвів коли любисток?
Лиш чи сиротину
Має хто за люди?
Перекотиполем
Котиться повсюди.



ТЕЛЕГРАМА
Отримала вночі я телеграму:
„Не стало батька. Чекаю. Мама”.
О Боже милий! Як могло це статись?
Ще так була його далеко старість!

Я гадку мала, що хоч це вже літо
З батьками зможу у селі пожити,
Бо так давно вже від тата-мами
Шукаю долі кращої світами.

Я так давно уже від тата-мами,
А їм - скупі листочки-телеграми:
- Приїду, якщо в мене часу стане,
бо дуже завантажена ділами.

Тепер приїду... часу вже багато...
І справи десь подінуться - не знати.
А думка в голові лиш: „Тату, тату...”, -
Мов ластівка, що залетіла в хату

І в стелю б’ється замість висоти.
А губи в крикові німім: „Прости!
Прости, що так спізнилась – на роки!”
А серце з болю б’ється на шматки!!!



ЗАПУСТІННЯ
Обросла криничка лопухами,
З них у воду декотрі дивились.
І нема в селі уже нікого,
Щоб води студеної напитись.

А було село, немов картина,
У садах подвір’я потопали,
Тут прожила не одна родина,
Мов топольки, діти виростали.

Час пройшов...Уже нема нікого...
Старші вмерли, менші вже світами,
І нема дороги вже до нього,
Лиш стоїть криниця з лопухами

Та іще берізка біля тину
Хати крайньої печально самотою,
Мов щаслива у сім’ї дитина
Залишилась раптом сиротою.
Тут пройшов... Чорнобиль із косою.


ВЕЧІР СИНІЙ
Забарився вечір синій
В синій-синій хуртовині,
Заметався, закрутився,
Мов за щось перечепився.
Забоявся, щоб не впасти,
Вберегтися від напасті.
Зірки-зорі мерехтіли
Теж у синій заметілі,
Щоб кружляла в небі синім,
В небі синім хуртовиннім.
Ще такого і не чули,
Щоб метілі сині були.
Хуртовини завжди білі!
Чи пелюстя облетіле
Вітерочок закружляє,
По садочку розкидає,
Чи зимова хуртовина
Білу трусить кожушину –
Лиш у мене вечір синій
В синій-синій хуртовині.




СВІТ НЕ СТОЇТЬ
А світ ніколи не стоїть на місці,
Бо в ньому все нуртує і живе,
Хай буде то в селі, а чи у місті –
Все рухається, і біжить, й пливе.
Ростуть дерева і трава під ними,
А у водоймах риба підроста.
Були ми дітьми, потім молодими,
Зайшла у старість наша вже верства.
Здається, років так прожив багато
І так робіт у них переробив...
А сядеш і почнеш припоминати –
Майнуло так, мов майже і не жив.
Та світ ніколи не стоїть на місці.
Дає заміну кожному свій час,
Бо всі у ньому є ми тільки гістьми.
Оновить все. Не буде...тільки нас...


МАМИНА МОВА
Багато рушає в чужії світи,
Свої залишає кордони.
Несолодко декому звідси іти,
Вони там, мов білі ворони.

Ідуть дипломовані, щоб заробить
Собі і сім’ї на прожиток,
А треба ще мову до всього учить,
Хоч те, що найбільше ужите.

Дипломи заховані в шаф глибині,
Робота – яка де знайдеться.
І вже ломота, ніби ніж, у спині,
І спати – коли як прийдеться.

Хоч правда, це треба далеко не всім –
І вдома могли б заробити.
Та мають в характері люди своїм –
На гроші вже їх не спинити.

Нехай помагає їм Бог зароблять,
Вкраїни б лиш не забували.
І мови стараються хай повивчать –
Своєї б лиш не ґвалтували.

Віками ішла в нас важка боротьба,
Щоб мову свою не забути.
Як мамина мова лама язика,
То краще його проковтнути!




ТВОРЧОСТІ МУКИ
Перо вже знову проситься у руки,
Думки сягають зоряних вершин.
Це творчості мене долають муки,
Не хочуть відпустити на аршин.

І світять в них уже зірки неблизькі,
підморгують, мов юні хлопчаки,
А може, кажуть, що прийду колись-то
На берег чудотворної ріки.

А може, в лузі буду чаруватись
Квітковим ароматом я п’янким,
І будуть мрії всі мої збуватись.
А може, я тужитиму за ким.

Думки, думки... Снують, мов веретено,
В досвідченої прялі у руці.
А слово, мов розгорнуте знамено,
Лягає знов з душі на папірці.

І з ним я разом плачу і радію,
І все так дорого тоді мені.
Бува, що й треті вже запіють півні.
А лампа все ще світить на столі.




ІДЕ ДІВЧА...
Йде дівча – не дитина й не юнка,
Десь між цими поняттями ще,
Йде, тримає так спиночку струнко,
В груденятах притримує щем.

Щічки маком розквітлим палають,
Оченята – небесна блакить,
Рученята портфелик тримають,
А на віях сльозинка тремтить...

І не знає й сама, чом сльоза та
Їй набігла на вії тремкі.
Може, згадує маму чи тата,
Вже щось, може, спізнала в житті?

А чи, може, вона закохалась
Тим коханням шкільним запальним,
Може, навіть й собі не зізналась,
Що в думках хоче бачитись з ним?

Тож не зна, чом бентежиться думка,
І чому в груденятах той щем...
Йде дівча – не дитина й не юнка,
Десь між цими поняттями ще...




ОЙ, ЛІТА...
Ой, літа, ви, літа,
Відцвіли, мов жита,
Відбуяли, як сад навесні,
Ой, літа, як жита,
Ой, прожиті літа,
Що у спадок лишили мені?

А лишили дітей,
Що не згірш, як в людей,
Щоб надалі продовжити рід,
Вже й внучатонька є,
Радість-щастя моє.
Хай Господь їх боронить від бід!

Та лишили мені
Цвіт садів навесні,
Хоч цвітуть уже коси й мої ,
І степи, і моря,
Спів нічний солов’я –
Тож було усього у житті.

А іще для душі
Дарували вірші,
Щоб забулося горе-біда.
Ну і що ж, що літа
Відцвіли, мов жита?
Все одно я в душі молода.




Я ЖИВУ НА ЗЕМЛІ, Я ЖИВУ
Я жила на Землі, я жила,
Коли вперше під вітром
Берізка росла,
Коли трави з’являлись
На світ запашні,
Коли перше джерельце
пробилось з землі.
І коли Ярославна
зайшлася плачем,
Теж у серці відчула я
Болісний щем.

Я живу на Землі, я живу!
Україну я бачу
Не в сні, наяву,
І як скинула нині
Окови із ніг,
І як ноги втирає
в Європи поріг,
І як в світі країни
Її визнають
І, мов пані поважній,
Дорогу дають.

Буду жить на Землі, буду жить!
Скільки зможу, добро я
Тут буду творить,
не відмовлю нікому,
Бо всі ми – сім’я,
Бо усе тут до серця
Беру собі я.
Буду жити у вчинках,
У діях своїх
І продовжусь у дітях
Й онуках малих.

Я жила, я живу,
Буду жить на Землі!