Кельменці

ПУСТА ХАТА
(УРИВКИ)
ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

    Невимовним пригнітком стелиться дорога в село, їду прощатися з хатою. Не з тією, правда, де народився і виріс (ця трагедія ще попереду). Але також з дорогою мені хатою, до якої за три десятки літ і я доклав своїх рук. Сумно усвідомлювати, що був кінь, та з’їздився. Сумна й оказія – з хатою прощатися. Більше скидається на поминки, аніж на весілля.

6

    І згадується Довженкове: „Напишу я слово про хату... Знала вона багато розлук і прощань безутішних... Опишу я покинуту хату... Хай не дорікають мені вороги холоднодухі і лживі. Що пре возношу, чи прославляю тебе, чи ставлю над всіма оселями світу. Я прощаюсь з тобою...”.
    Кому судилося по щирості прощатися з рідною хатою, той розуміє суть незворотної трагедії, яка чатує зівсібічно.
    Аж ніяк не хочу описувати неповторну зовнішність хати, „привітну й веселу, часом сумну, молоду й стареньку вдовицю, чепурну й уважну, журливу і ніколи не горду”.
    Не буду описувати її внутрішній образ, „все, що в ній є й чого нема й не було ніколи, хоч і могло би бути...”.
    Повторюсь хіба що в одному, бо й справді „кажу тобі сивий: ой хатонько моя, голубонько, спасибі тобі – прощай. Мені жаль розлучатися з тобою...”.
    Не тільки я так запопадливо пристаю до колись уже сказаного. Бо йдеться не лише про конкретну хату. Принаймні не про одну. Йдеться загалом про сільську хату, якій судилося стати пусткою. А в тій пустій хаті, кажуть, сумно і спати. Таких хат десятки, а то й сотні у кожнім селі. І в цьому бачиться мені трагедія. Трагедія пустої хати. У такій, най Бог простить, уже й свиснути можна.
    Пригадую, дід покійний усіх нас повчав, що в хаті можна сміятися й плакати, балакати й співати, але ніколи не можна свистіти, бо то – великий гріх. Бувало, взимку народиться телятко, його заведуть до хати – ото вже втіхи було! Старі діди, як і наш, порозперізують кожухи, хто тулуб, хто чемерку чи пів- чемерку, повсідаються на лавках під образами й один поперед одного починають оповідати всілякі життєві придибенції – одна від одної цікавіша.
    Що там казати... Тепер на околицях міст, а деінде і в сучасних селах замість приземкуватих хат виростають багатоповерхові котеджі, у яких є всі „городські” зручності (вже і нужники в хатах ), але превівся і чи й буде ще колись у такій хаті по-дитячому наївний і по–дідівськи мудрий народний оповідач, якого слухаєш не наслухаєшся. Один за одним вмирають діди. А з ними й хати у селах вмирають. Чи ж це не трагедія, якщо нема кому у спадок хату передати? І трагедія не якоїсь родини чи десятка сільських родин. Це трагедія всього села. Усіх сіл. України в цілому. […].

6

    […] Де ж початок зворотного, коли з-під сільських стріх, давно не солом’яних, у незвіданий вирій почали розлітатися пташенята, яким вороття вже й не сниться? Дають землю, а не всі хочуть тієї землі. Стеляться вулиці твердим покриттям, і не тільки в центрі, а й на околиці села, але ні в центрі, ні на віддаленому кутку уже не гуртує пісня парубків і не співають ідучи дівчата. Стоїть обжите обійстя, але в ньому, виявляється, закінчується життя. Відійдуть старенькі, а після них уже не буде кому жити у тій хаті. У кращому випадку невістка погодиться вважати ту хату сільською дачею. В гіршому – син захоче продати. Кому ти тепер продаси в селі хату? Зрештою, куплена хата, то уже не родовідна, що передавалася у спадок від діда-прадіда. Якщо маєш гроші, то тобі зроблять, привезуть і вставлять які хочеш вхідні двері до хати – з порогом чи без порога. Але чи зможеш започаткувати у тій хаті вітцівський поріг? Отой, який ніби й грошей не вартує, а стоїть значно вище в ціні. Сполошити доброго домовика під порогом значно легше, аніж нажити його там.[…].