Кельменці

    Ірина Олександрівна Сухарєва народилася 29 травня 1952 року у м. Миски Кемеровської області. Батько поетеси за національністю росіянин, служив військовим, а мати – українка. Сім’я військового часто переїжджала, тому з трьох років Ірина Сухарєва живе у Казахстані, де закінчує середню школу, а в 1973 році - Алма-Атинський інститут іноземних мов. У 1976 році двадцятичотирирічна поетеса приїжджає жити в Україну у смт. Кельменці.
    Половину свого життя, як згадує поетеса, розмовляла російською мовою. Та дуже хотілося віднайти невідомого їй тоді автора пісні „Повій, вітре, на Вкраїну”, яку часто у дитинстві наспівувала малій Іринці її бабуся. Тоді ця пісня глибоко запала в душу майбутній поетесі. Пізніше вже в Україні дізналася про С. Руданського та інших українських поетів. Української мови навчалася від дітей, коли викладала в Грушівцях, Вартиківцях, працювала у ДЮЦі та школі. Серйозно почала писати вірші пізно, десь років у сорок. Тоді написала вірш для своїх перших випускників „Не поспішай з дитинством розставатись”. У даний час І. О. Сухарєва працює в Кельменецькій гімназії . Повна творчої наснаги, енергійна, вона у 2005 році бере участь і виграє у Міжнародному конкурсі досягнень у вивченні і викладанні англійської мови та отримує шанс стажуватися у США, штат Каліфорнія.
    Вірші Ірини Олександрівни друкуються в обласних та районній газетах, журналі „Психологія”. На цей час поетичний доробок талановитої кельменчанки налічує три збірки: „Відлуння душі”(1999 р.), „Полинові меди”() та „Запах снігу”(2007 р.). А ще на вірші Ірини Сухарєвої самодіяльні композитори пишуть музику, яка доносить поетичне слово до людських сердець на крилах ліричних пісень.

УКРАЇНІ
Ти колискою мені не була,
Не гойдали мене твої ріки.
Я до тебе дорослою йшла,
Щоб з тобою лишитись навіки.
Ти мене наче рідну зустріла,
Привітала співучою мовою.
Диво-піснею заворожила
Й неповторністю рушниковою
Ти мене навесні чарувала
Солов’їним дзвінкоголоссям.
Літом сонячним закохала
У своє золоте колосся.
Ти водила мене у ліси,
Де осіння калина червона.
У полоні твоєї краси
Дарувала коралові грона.
Ти щедрівкою невмирущою
Взимку серце моє зігрівала
І різдвяною всюдисущою
Колядою мене звеселяла.
Україно, оспіваний краю!
Як же можна тебе не любити?
Я і радість, і біль твій приймаю,
Бо без тебе не зможу вже жити


БАБУСИНА ПІСНЯ
Вкотре пам’ять у дитинство повертає.
Там, в неукраїнській стороні,
Знов бабуся на край ліжечка сідає
І співає українською мені.

Лине пісня про той вітер опівночі,
Що повіє у далеку далину,
Про біленьке личко, карі очі,
Про дівчину, що покинув хтось одну.

Тихо-тихо вітер той у полі віє,
Рідний спів лунає крізь роки...
І змикаються дитячі сонні вії
Від бабусиної теплої руки.

Пісня та душі до болю мила
У дитячих заколисаних ночах...
Вже тепер я серцем зрозуміла
Смуток у бабусиних очах.


МОЄ МІСТЕЧКО



Хай десь шумлять міста великі,
Далекі і чужі мені,
Захмурені й багатоликі
У повсякденній метушні.

А моє містечко невелике,
Привітне і не гомінке,
Немов закохане обличчя,
Завжди усміхнене таке.

Тут кожен ранок добрий справді.
Бо восени чи навесні
Добра вам побажати раді
Дорослі, літні і малі.

Хтось тут зупинить на „півслова”,
Хтось пожартує на ходу.
І на душі тепліша знову.
Хоч щось було не до ладу.

Тут завжди з кимось по дорозі,
І бесіді нема кінця,
І усмішки дарують друзі,
Що їм напрочуд до лиця.

РОКСОЛАНИ
І знову їдуть з України
На чужину за океан
Наталки, Ольги та Марини
На кшталт сучасних роксолан.
Не крики їх женуть гортанні,
Не яничарські батоги.
В полоні власного бажання
Лишають рідні береги,
Батьків, коханих і родину.
За обрій прагнуть голубий,
Щоб у продажний світ поринуть,
В туман безправ’я і ганьби.
Летять вродливі і завзяті
У розквіті надій і літ
Метеликами на багаття.
До пекла райдужних воріт.
На згубний шурхіт „зелененьких”,
Жадаючи заморських див,
Ганнусі, Тані чи Оленки,
Хто – на роки, хто – назавжди.
За щастя маючи оману.
Самі у себе вік крадуть.
Спішать слов’янські Роксолани
Продати вроду молоду.
Що нею весь народ гордиться –
Жіноцтва ж краще не знайти.
І відлітають, наче птиці,
До божевільної мети.
А чи колись цей вир затихне?
Чи вщухне форс мажор душі?
Хто спинить це стихійне лихо,
Врятує націю мерщій,
Щоб Роксолани звідусюди
За морем не шукали благ,
Не покривала б їх облуда
Й приниження задушна мла?